Кубізм, авангардизм, модернізм??? Що? Напевно ми всі не раз чули про ці напрямки мистецтва, бачили полотна, захоплювалися, не розуміли або плювалися і казали: "Приберіть! Я не хочу це бачити!"
Одна з найсерйозніших проблем нашого сьогодення - це гаджети. Телефони, ноутбуки, навушники, планшети, яблуко і так далі. Вони скрізь. Он сидить трьохрічне дитя з телефоном і дивиться мультики, аби батьки могли отримати святий спокій. Там група підлітків в навушниках втупилися в екрани. А шестирічні діти на День народження хочуть тепер не ляльки/машинки, а IPhone 7!
Офіси, банки, школи, магазини - куди не подивишся: люди з гаджетами. Навіть я зараз пишу в телефоні🤔
Який же зв'язок між мистецтвом і віртуальним світом? Аби люди звернули увагу на цю проблему, сучасні художники в своїх роботах зображують нас, такими якими ми є зараз. Згорбленими, в сидячому положенні, енергійно натискаючими на екран.
Сьогодні на заході "Art talk" я познайомилася з трьома такими творами мистецтва.
Перше полотно називається "Gadgets", її написав український художник з Харкова Ігор Липських. На цій роботі зображено двох підлітків. Хлопець поклав руку дівчині на плече. Складається враження, що вони доволі близькі і мають добрі стосунки. Але. Підлітки занурені у віртуальний світ. Можливо саме в цей момент вони переписуються один з одним в месенджері. Спілкуються, так як принято в 21 столітті.
Найбільше мою увагу привертає біла лінія між ними. Своєрідний кордон, прірва. Вони не помічають один одного, ігнорують, адже смайликами набагато легше передати свої емоції, ніж дивлячись в очі.
Страшно, бо тоді можна побачити справжні емоції.
Боляче, бо так реально.
Другий твір "Mobile Lovers" створив британський андеграундний стріт-артист Banksy. Поцілунок двох закоханих. Хіба не прекрасно??
Ні. Бо їх обличчя світяться не від кохання, а тому що горить екран мобільного телефону. На картині тепер не підлітки, а дорослі. Їх одяг говорить, що власники серйозні люди і працюють в якісь великій компанії. Тут ми розуміємо, що гаджети - проблема не лише дітей і підлітків, але також і більш свідомих людей.
Так, між ними немає лінії, як на першому полотні, але хіба від цього люди стали ближче??
Я доторкаюсь до тебе і не відчуваю.
Ми поряд і водночас нас розділяють кілометри написаних "я тебе люблю".
Хаос, шок, біль, образа. Саме такі емоції викликає робота Liu Bolin "Hide in the city".
- Чому хаос і шок?
- Бо перше що я бачу це сотні телефонів. Різних марок і моделей. Їх так багато і це лякає.
- А причому тут біль і образа?? Це ж смішно!
- Тому що за сотнями цих телефонів можна роздивитися людину. Хіба не образливо, що спочатку ми бачимо не людину, а її телефон, ноутбук, у неї AirPods чи навушники з провідочками?? Лише передивившись все це, ми оцінюємо людину. А як же її внутрішній світ?
- Ти що з минулого століття?? Який внутрішній світ? Може ми ще про людську душу поговоримо?
На жаль, у нашому бурхливому сьогоденні нам однаково, яка людина всередині. Ми дивимось на її оболонку і те, що вона тримає в руках і що в її вухах. А чим вона наповнена зсередини? А байдуже... власними думками, книжками і вмінням думати чи вмінням натискати на кнопочки.
Сумно.
Але тут є і маленька надія. Можливо, за цими електронними пристроями люди знайдуть людей???